Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або

для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька

років - мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було

прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає.

вуха навушники й

одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не

хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом

перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе.
Раз і назавжди сприйняти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба
мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили - перестати боятися власних думок, що не
збігаються з думками решти. Мати сміливість встати і сказати. Часом це досить важко.

Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав'ярні й писати, - не можна, а після
Генрі Міллера - неможливо. Здається, так казав видавець у фільмі Поланскі «Гіркий
місяць»...