Королівство проклятих

— Чому ти посміхаєшся?

— Я мрію намалювати світ твоєю кров'ю.

— Ти навіщо тут?

— Вибачитись. Відповідай мені. Будь ласка.

Я поклала руку йому на плече і ніжно стиснула.

— Гніве.

Жар у його погляді розгорявся з такою силою... спалюючи будь-яку давню ненависть чи ворожнечу між нами.

Не тому, що я боялася падіння чи травми: я знала, що Гнів змусить нас обернутися так, щоб він упав на землю. Від цього мій пульс забився швидше.

— На добраніч, Еміліє.

— На добраніч, мій ревнивий, могутній відсікач язиків.

— Одне слово, і я прожену їх.

Так, ніби він і я були єдиними в кімнаті, у всьому царстві,

— Еміліє… залишся зі мною.

Можу заприсягтися, що звідкись здалеку він прошепотів:

— Я збрехав.