Тривожні люди

Усе-таки треба залишити можливість убити одну людину задля порятунку мільйонів інших і запобігання світовій війні, це кожен розуміє. Але скількох людей має бути врятовано, щоб виправдати вбивство однієї? Мільйон? Сто п’ятдесят? Двох? Одну? Взагалі жодної? Немає точної відповіді, бо ніхто цього не знає.

коли ви сьогодні ввечері прийдете додому, коли закінчиться день і настане ніч, — глибоко вдихніть. Ми з вами пережили цей день.

А завтра буде новий.

взагалі не мусите щось доводити будь-кому. Добре так, як є.

єдине, що можна придбати, — це просто дорожча версія того, що в нас уже є

«Хлопчику мій, кораблям безпечно в порту, але вони не для того збудовані».

коли довго падаєш, то перестаєш відчувати різницю між польотом і падінням

Зара навіть без зневаги поцікавилася:
— Ви вивчали якісь теорії про те, чому люди так влаштовані?
— Сотні теорій, — усміхнулася психологиня.
— І в яку з них ви вірите?
— В ту, яка стверджує, що коли довго падаєш, то перестаєш відчувати різницю між польотом і падінням.

Ви знаєте, Заро, тривога має дещо прикметне: ми намагаємося хаос вилікувати хаосом. Людина, яка опинилася в катастрофічній ситуації, рідко відступає. Значно частіше вона буде рухатися вперед з іще більшою швидкістю. Ми будуємо власне життя, поки інші на наших очах розбиваються об мур, але й далі сподіваємося, що нам якось вдасться крізь нього пройти. Що ближче підходимо до нього, то міцнішою стає наша впевненість, що нас дивом порятують різні найнеймовірніші рішення, але ті, хто на нас дивляться, просто чекають... удару».

Коли хтось просив її описати свої погляди на світ, вона цитувала Мартіна Лютера: «Навіть якщо знатиму, що завтра буде кінець світу, сьогодні я ще посаджу яблуню».

Тоді Джек не міг нічого відповісти, не може й зараз. Він мовчки сидів у приймальні, обіймаючи тата, поки вже сам не знав, чиї сльози течуть по шиї. Наступного ранку вони розсердилися на сонце за те, що воно зійшло, і не могли пробачити світові, бо життя без неї тривало.