Життєві сходинки (Початок шляху)

Хто ж за них потурбується, як не ми!

Закон БУМЕРАНГА, як закон Земного тяжіння, навіть директор школи відмінити не міг і ми платили нашим кривдникам тією ж монетою, користуючись законом БУМЕРАНГА, як батьки зброєю на фронті…

Колись спитали у мене: — а скажи, яких вчителів у твоєму житті було більше — поганих, чи хороших?

— А я так я вам скажу; учитель це, як інструмент, а інструмент не буває хорошим чи поганим. Просто це, або Інструмент, або нікчемна залізяка. Правда, треба сказати, що, якщо поталанить, і та залізяка потрапить до рук Справжнього Майстра, то, можливо, якщо вона з путящого матеріалу зроблена, не має іржавого нутра, то та залізяка ще має шанс стати Інструментом…

— Чи хочу я побачити і маму і тата молодими, здоровими, усміхненими — звісно хочу!

Російську мову і літературу викладав Андрій Прокофьєвич. Частенько, коли його урок був останнім, він пропонував нам замість уроку похід до художнього музею. В музеї ми мали обрати якусь одну картину і описати її так, наче знаходимося всередині і є учасниками намальованої події.

Ми так завзято взялися за вивчення англійської, що ходили за вчителькою, канючачи ще нових слів для опанування якнайбільшого словникового запасу для використання у своїх шифровках…

Ми, діти війни, виховані в постійній тривозі що ворог не спить, що ворог підслуховує, як тільки навчились писати, почали видумувати тайнопис. Скільки було варіантів, зараз і не пригадаю. Головною схемою було написання алфавіту в стовпчик, а поруч — другий стовпчик, але у зворотному порядку. Шифр постійно удосконалювався; другий стовпчик вже писали через літеру, дві, або ще хитріше, та так хитро, що, часом, автор і сам не міг прочитати свою шифровку.

— Та, чого там! Ми ж радянські люди, а це ж наша зміна!