Чому не Еванс

— Щось ти бліда як крейда, Френкі, — стривожено зауважив Боббі. — З тобою все гаразд?

— Це макіяж, — пояснила вона. — Готуюся до струсу мозку. Чи ти хочеш, щоб від мене пашіло здоров’ям, коли мене заноситимуть у будинок?

— Жінки — дивовижні створіння, — схвально підсумував молодик. — Ти схожа на хвору мавпочку.

— Який же ти грубий! — відказала Френкі. — Так, я піду пороздивляюся біля брами «Мерровей-корту». Вона по цей бік виступу. На щастя, вартівні там немає. Коли Джордж махне своїм носовичком, а я — своїм, можеш заводити.

Але вбивці завжди входять в азарт. Жадоба до вбивств росте разом із кількістю жертв.

Боббі, хоч і вважав батька вбогим старим ослом, ставився до нього з великою теплотою. Тим часом превелебний Томас вважав свого четвертого сина вбогим молодим ослом

— Тепер я знаю, як правильно, — сказав він, хоч нічого не знав.

одне слово, зробив усе, чого робити не варто

вдарив по м’ячу, і той промчав уперед, здолавши десь

айрон

Лист прийшов з Буенос-Айреса, від компанії «Енрікес і Далло», і якщо двома словами, то Боббі пропонували роботу в конторі з платнею тисячу фунтів на рік.

У перші хвилини молодикові здалося, що це сон. Тисяча на рік! Він уважніше перечитав листа. Там зазначалося, що перевагу віддають колишнім військовим флоту, й натякалося, що кандидатуру Боббі хтось порекомендував (хто, не уточнювалося). Відповіді від нього очікували негайно, і він мав бути готовий вирушити до Буенос-Айреса протягом тижня.

— Хай йому чорт! — не стримався Боббі.

— Боббі!

— Пробач, тату, забув, що ти тут.

Містер Джонс прокашлявся.

— Хотів би нагадати тобі…

Цієї нотації, найімовірніше, довгої, слід було за будь-яку ціну уникнути. Боббі легко вдалося досягнути цього, оголосивши:

— Мені пропонують тисячу на рік.

Вікарій стояв, роззявивши рота, бо на мить йому забракло слів.

«Це збило його з наміченого шляху», — задоволено подумав син.

— Любий Боббі, я правильно зрозумів: хтось пропонує тобі тисячу на рік? Тисячу?

— В яблучко, тату, — мовив Боббі.

— Не може бути, — сказав вікарій.

Боббі не образився на таку наївну недовірливість. Його власна оцінка вартості своїх умінь не надто відрізнялася від батькової.

— Вони там, певно, зовсім подуріли, — бадьоро погодився він.

— І хто ці люди?

Молодик передав листа батькові. Вікарій, намацавши тремтливими руками пенсне, підозріло витріщився на написане, та все-таки спромігся уважно прочитати. Навіть двічі.

— Неймовірно, — нарешті видобув він. — Просто неймовірно.

— Божевільні, — промовив Боббі.

— О! Хлопчику! — прорік його батько. — Як не крути, прекрасно бути англійцем. Чесність. Ось за що ми боремося. Завдяки флоту наші ідеали знані в усьому світі. Ах, англійські традиції! Ця південноамериканська контора побачила цінність молодого чоловіка, чесність якого лишиться непохитною, а відданість гарантованою. З англійцем завжди можна бути певним, що він гратиме…

— За правилами, — закінчив Боббі.

Вікарій недовірливо глянув на сина. Хотів був продов­жити далі, та щось у тоні Боббі здалося йому нещирим.

А втім, молодик говорив з усією серйозністю.

— І все ж таки, тату, — промовив він, — чому саме я?

— Тобто як це чому саме ти?

— В Англії повнісінько англійців, — відказав Боббі. — Душевних парубків, справжніх джентльменів. Чому з них усіх обрали мене?

Боббі переступив з ноги на ногу.

Якщо вже батько не розуміє, що люди жартують про те, від чого їм недобре, то що ж — батько не розуміє. Такого не поясниш. Коли смерть і трагедія входять у твоє життя, доводиться триматися.

Але чого ще можна було чекати? Ніхто з тих, кому за п’ятдесят, цього не розуміє. Дивні в них погляди на життя.

«Думаю, це все війна, — терпляче пояснив собі Боббі. — Вона їх прибила, і вони так і не повернулися до нормального стану».

Молодикові було соромно за батька й шкода його.

— Пробач, тату, — сказав він, чудово розуміючи, що всі пояснення — марні.

Вікарієві шкода було свого сина — він здавався спантеличеним — але також і соромно за нього. Хлопчик не усвідомлював усієї серйозності життя. Навіть його вибачення були бадьорими й нещирими.

Вони йшли додому, докладаючи нелюдських зусиль, аби знайти виправдання один одному.

Вікарій думав: «Цікаво, коли вже Боббі знайде собі заняття?..»

Його син думав: «Цікаво, скільки мені ще тут стирчати?..»

А втім, вони обидва дуже любили один одного.

Боббі, хоч і вважав батька вбогим старим ослом, ставився до нього з великою теплотою. Тим часом превелебний Томас вважав свого четвертого сина вбогим молодим ослом і, маючи в собі терпимості менше, ніж Боббі, постійно прагнув його «виправити».