Темні таємниці

Ми досі не знаємо, за яким дідьком Яну і Євгена понесло в ту задницю цивілізації

Не буду.
— Не будеш?
— Більше не буду… Так…
— Як це — так?
— Під машину… — й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: — Убивають.
— Кого?
— Усіх, — вичавив, тут же виправився. — Там… убивають… Людей… Я втік.
— Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
— Піщане. Це називається Піщане.
— Є таке, — тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: — Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
— Я… не хотів…
— Не хотів, але пішов. От же ж люди, — плямистий зітхнув. — Залазь, поїхали.
— Куди?
— Звідси.
— А Яна?
— Де твоя Яна? — водій покрутив головою. — Десь тут, у кущах сидить?
— Ні. Там…
— Тоді до чого вона тут? Сідай

Лежав і слухав, чи не чути гонитви.
Нічого не почув, але вставати не хоті

Про Євгена вона знала від Яни лише те, що її новий друг — талановитий фотограф.

Не будіть лихо, поки спить тихо.

Незнайомка тоді написала: вони думають однаково, отже, однієї крови.

Жити треба сьогодні, думати про завтра, дивитися вперед.

Де дорога — там машини, де машини — там люди.

«Ну що, приятелю, тут ми — в себе. Побачимо, що буде з тим, хто насмілиться нас потурбувати».

Жити треба сьогодні, думати про завтра, дивитися вперед.