Листи до Мілени Лист батькові

, і я згорнувся перед тобою клубочком, ніби мені це дозволено, устромився обличчям у твої долоні і був такий щасливий, такий гордий, такий вільний, такий могутній, ніби знайшов нарешті домівку

Коли людина рятує потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потім дарує врятованому ще й абонемент на уроки плавання — це навіщо? Навіщо рятівнику полегшувати собі завдання, навіщо він відмовляється і надалі рятувати іншого тільки самим фактом свого буття, своєї постійної готовності врятувати, нащо він перекладає цей обов’язок на плечі тренерів та власників давоських готелів?

виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.

Чому я, приміром, не щаслива шафа в твоїй кімнаті, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелі або за письмовим столом, або лежиш на дивані, або спиш (хай святиться твій сон!). Чому я не шафа?

Написав тобі це, і голова відразу охолола.

І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі.

Коли не виспишся, буваєш куди спритніший, аніж коли висипаєшся

часом мені хочеться їх усіх (зокрема і себе самого) саме як євреїв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потім трішки висунути шухляду і подивитися, чи встигли вони всі задихнутися чи ні, і якщо ні, знову засунути шухляду і ось так продовжувати до кінця...

Сьогодні в обід прийшли відразу два листи від Вас; їх би не читати, а розкласти на столі, заховати в них обличчя і втратити розум.

Ви все можете, але сваритися, напевно, вдається Вам найкраще, я хотів би бути Вашим учнем і весь час робити помилки, тільки щоб Ви весь час мене лаяли;