Молоко з кров'ю

Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!
— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.

Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя

«І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

— Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця

І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця.

Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї… Але чого вони варті без радості?

серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе.

Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…