Януш Корчак

Боячись, аби смерть не відібрала у нас дитину, ми відбираємо в дитини життя; не бажаючи, щоб дитина померла, не дозволяємо їй жити.

Книжка з її готовими формулами притупила зір і відохотила думати. Живучи чужим досвідом, дослідженнями, поглядами, батьки так втратили довіру до себе, що не хочуть самі придивлятися до дитини. Неначе надруковане на аркуші — це одкровення, а не результат дослідження, тільки чийогось, не мого, колись когось, а не нині, цієї дитини.

Коли дитина має почати ходити й говорити? Тоді, коли почне ходити й говорити. Коли повинні прорізатися зубки? Саме тоді, коли проріжуться. А тім’ячко повинно зарости тоді, коли власне заросте. І немовля повинно спати стільки годин, скільки йому потрібно, аби виспатися.

Номера вагонів, рядів крісел у театрі, терміни сплати комунальних платежів — усе це, що для порядку вигадали люди, потрібне, але, якщо людина, чий розум сформовано поліцейськими правилами, вирішить посягнути на живу книгу природи, на голову їй звалиться відчутний тягар тривог, розчарувань і несподіванок.

Хіба сьогодення дитини гірше, менш цінне, ніж прийдешнє?

Страх за життя дитини пов’язаний зі страхом каліцтва, страх перед каліцтвом пов’язують із необхідною для здоров’я чистотою, і пасок заборон перекидають на нове коло: чистоту й безпеку одягу, панчіх, краватки, рукавичок, черевичків. Уже йдеться не про діру на чолі, а про діру на колінах штанів, не про здоров’я і добробут дитини, а про наші амбіції та кишеню. Новий пасок заборон і наказів зрушує коло нашої власної вигоди.

— Не бігай, бо потрапиш під копита коня. Не бігай, бо замурзаєшся. Не бігай, бо в мене болить голова.

Намагаючись вберегти дитину від бактерій дифтериту, не переносьте її в атмосферу, перенасичену затхлістю нудьги і безволля.

А ти — віддаєш дитині те, що отримала від батьків, чи тільки позичаєш, щоб забрати пізніше, скрупульозно записуючи та нараховуючи відсотки?

Заради завтра, якого дитина не розуміє, не має потреби розуміти, у неї крадуть роки життя, чимало років.