Голлі Блек

— Я вже казав, який у тебе сьогодні жахливий вигляд? — питає Кардан, відкинувшись на спинку вигадливо вирізьбленого стільця. Тепло його слів робить запитання схожим на комплімент.

— Ні, — мовлю я, рада, що завдяки роздратуванню повертаюся до теперішнього. — Скажи.

— Не можу, — відказує він, а тоді хмуриться.

Ми стаємо старшими, і все змінюється. Ми змінюємось. І хоч як сильно мені цього хочеться, я все-таки боюсь.

Я не прагну бути рівною їм.

У душі я прагну їх перевершити.

Я думала, що кохання має вражати тоді, коли його найменше очікуєш

Нікому не потрібно знати, що мої надії розбито. Нікому не потрібно знати, що в мене взагалі колись була якась надія.

Бажання — дивна штука. Щойно його задовольняють, воно перероджується. Одержавши золоту нитку, ми бажаємо золотої голки.

Я знаю, як воно — говорити щось дотепне, бо не хочеш, щоб хтось знав, як тобі страшно.

Від цього я не починаю ставитися до нього краще, зате він уперше здається справжнім. Не хорошим, а справжнім.

Якщо я не можу бути кращою за них, то стану незмірно страшнішою.

— Ти дуже гарна, — каже він. — Як зимова ніч.