Юкіо Місіма

Ні, людина широка, занадто широка, я б звузив.

Як на мене, то місце, якого потребують мої почуття, але куди годі потрапити, життя, події, які не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди переходив на тих людей і їхнє буття, оволодівав мріями, і здавалося, через власну гіркоту я спроможуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.

Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста.

Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя — його брови, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки і так без кінця.

Але де кличе плоть, для логіки місця нема.

Я, що малим через власну недолугість і обожнювання інших не наважувався прямо глянути людині в обличчя, відтоді встановив для себе непорушний закон — «бути сильним».

Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров.

брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою.

Мені дошкуляло, яка бридка, наче зарюмсане личко дитинчати, де ще не висхли сльози, моя незрілість, що я просто переказав запрошення жінки, гадаючи зробити йому приємність, замість простежити, як він це сприйме. Мене надто змучило мільйон разів задане самому собі запитання — чому все не може лишатись, як зараз, — щоб згадати його в цьому випадку.

Коли п’ятнадцятирічний підліток свідомо робить щось не за віком, він схильний хибно вважати, ніби на це його спонукає щось стійкіше, ніж в однолітків, чого їм поки бракує. Хоча насправді воно не так. Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю.