Гніздо Кажана

Але того мороку, від котрого крижаніла кров, тієї чужої присутності вона вже не відчувала, й усе одно поснула тільки тоді, коли за вікнами густа темрява почала розбавлятися сірим молоком світанку.

Невже це воно й є — щастя те, омріяне упродовж довгих ночей, що пролежалися без сну, щастя, умите дівочими сором’язливими слізьми? Щастя просто стояти поряд нього, щастя у простому поцілунку, коли твого подиху торкається його тепле, приємне дихання, а під тремтячою долонею, покладеною йому на сорочку, гаряче та могутньо б’ється його серце, можливо, таке ж схвильоване, як і твоє власне? Невже заради зустрічі з ним, невже заради нього одного вона й народилася в цей світ та до знайомства з ним жила геть пустим життям, але жила, проживала день за днем, зустрічала світанки й заходи сонця… лише заради цієї хвилини?

Мить — і вона забулася про все, відчувши всю силу його пристрасного поцілунку, його міцних обіймів. Як хороше було, до неможливого хороше лише торкнутися його, завмерти в обіймах і відчувати себе воскреслою, такою живою, якою ніколи вона ще не була.